Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Привиджувалося йому, наче крізь сон, що як був понюхав фляшечку, одразу якась сила ударила ним о землю, і цілі раті пекельних уланів взялися його товкти.

– Грішнику! – гримав над ним Доброгаст. – Милосердий Біг чудом завернув тебе від самих брам смерти, з пекельного подвір'я! Бо коли архангел справедливости зважив твої заслуги на безмильній вазі проти твоїх гріхів, то останні взяли гору. Але дякуй Богові: Ангельчина побожність і мої недостойні молитви придали ваги твоїм чеснотам. Живи, але покайся!

Сіпнувся бідака Лічигріш, сховався б у гущині, як тамті, що в раю гріха скуштували, та на біду, в хаті були лише чотири кути, а п'ятий п'єц, а від п'єца приступав Доброгаст. Тож никнув, заламуючи руки:

– Ах, пропали мої скарби!

Тут Ангелька влітає, збуджена, знічена, задихана, впала навколішки, складає руці до одного й до другого, щоб чимшвидше її до кляштору відіслали. А як її заплакане око з оком Доброгаста спіткалося, тим хутчіш зашарілася, тим голосніш у неї серце калаталося і тим гучніш зітхала.

– Чого це ти як в окропі скупана! – загримав до неї Доброгаст. – Не лови риби перед неводом! Хіба наречений твій не тужить за тим же, що й ти?

Злий дух одразу почув, що Лічигріш намірився борг відбирати, і тепер розлігся на казані в подобі ланцюгового пса, ікла вишкірив і баньками на самого Доброгаста блимає. Усі закляття, погрози, замовляння, примовляння і відмовляння падали, як горох об стіну! Взявся врешті Доброгаст до книги: перегорнув сторінку… – білий папір, другу – і та порожня; на третій також зась; ані на десятій не віднайшов, чого шукав; послинив пальця, і ну мотати одну за одною; відтак перегорнув сімсот сімдесят шість. Слава Богові! На сімсот сімдесят сьомій сторінці урешті на щось натрапив. Велося там про таке:

«А що Лічигріш, трунку забороненого ликнувши, призначення своєї долі скасував, то, не можна йому більше з підземного скарбу черпати, аж тільки по стількох десятках літ, скільки крапель він вижльоктав – нехай спершу повернеться туди, звідки віддалився».

Зглянувся Доброгаст, уздрівши скрушну міну Лічигроша, і знову взявся до книги, а мала вона таку властивість, що сторінки відлітали у мент пророцтва, тому, лишень отворивши, одразу напав на другому боці давнішого аркуша на милосердніший вирок:

«Ангелька заслужила ласку в очах Господніх… Якщо Лічигріш Авраама і Йова наслідуватиме, якщо її Богові офірує, то вільно йому заставити її спадок, віно та майно…

На Ангельчині статки гріш удесятеро припаде, позаяк вона зрікається світу. Що на її ймення записане, те Лічигрошеве буде».

Барви умить повернулися до сполотнілого обличчя Лічигроша, було воно трохи віджилося з жовто-зеленавого. Усі вдови, що по смерти чоловіків лихварювати взялися, всі опікуни, банкрути, словом, усі, хто колись із чужого рахував, най ховаються перед ревністю Лічигроша, що цілого стола довжелезного замалював лічбою і цифрами.

За інших обставин ніхто б його, по правді, не примусив скласти більше віна, ніж у контракті зазначено, прецінь власноруч укладав поручительський обрахунок. Але тут він перелічив і те, що було в реєстрі, і чого не було, виставляючи за грошики такий процент, якого б сам у житті б не запросив, хоча зазвичай брав заставу під готівку. Аж Доброгаст, побачивши, що старий не на жарт розійшовся, мусив його вгамовувати. Чималий рейвах повстав між ними щодо комісійних. Доброгаст наполягав на п'яти відсотках. Лічигріш кидався то до прав щодо простроченого терміну, то до предикатів[27] про застави, то до вексельних застережень, то за чуприну хапався, Богом живим присягаючи, що радше дав би собі голову до волосини зголити, аби вклав який капітал нижче двадцятипроцентного зиску. І все споминав часи безкоролів'я, розбрату і конфедерації, величаючи тоті завірюхи золотим дощем на проценти. Не менше клопоту мав із ним Доброгаст при підбитті загальної суми. Лічигрошів олівчик два на два писав завше вісім, тож Доброгаст мусив раз-у-раз його смикати за рукав. Обидвом урешті обридло переправляти.

– Хочу бути чистим, як бурштин, – зворушено прорік Лічигріш.

– Будеш голий, як турецький святий, – озвався Доброгаст.

Із клунків, клуночків, панчішок, вузликів ринула на стіл така купа золота, що не дивно, якби хтось був нею від смертельної жовтяниці зцілився.[28] З мішків, із кубків, із плахт хлюпнула срібна й мідна монета. Це не докладалося до Ангельчиного спадку. Обіч іще висипалася лиса гора з карт, боргових розписок, квитанцій, квитків, квиточків, щодуху волаючи – кому б то належати. Доброгаст розсудив, що нікому іншому, як Ангельці, позаяк, згідно книзі, це поважний зиск принесе. Лічигрошеві припало це до густу, тож сів і, вкусивши п'юрко, записав на Ангельку всі і вся свої капітали, з комісійними біжучими і відтермінованими, втім, без обов'язку передачі і успадкування, жодних прав і претензій собі і своїм нащадкам не лишаючи. За тим же заходом нашкробав і розписку простого боргу на решту, хоча й забув вказати у ньому термін виплати, Доброгаст принаймні на тому не наполягав і взявся нишпорити у книзі – що то вона присудить учинити. Ледь торкнувся сім тисяч сімсот сімдесят сьомої сторінки, як почувся голос Азаеля:

– Слава! Слава! Слава!..

Тоді Доброгаст лап за карк Лічигроша, схилив його над книгою і разом відчитали такий присуд:

«Од кляштору, де Біг посвятить Ангельку, слід узяти від себе, потім до себе, знову од себе, знову до себе, до себе і од себе, і до себе, а там спершу буде річка, що у сім кілець звивається, далі гора, що з семи пагорбів складається, далі пуща, де росте семируке дерево, далі сім Божих мук – сім розпутних доріг. Пустельник, який на паску сім вузликів носить, сім разів чолом мусить об землю вдарити і сім місць назвати; у кожному з них слід закопати сьому частку Ангельчних статків… За сімсот сімдесят сім літ, сім годин і сім хвилин нехай Доброгаст перегорне в книзі сім сторінок, на сьомій відчитає, що далі робити… Через сім днів і сім годин од постригу Ангельки нехай Лічигріш сім разів запукає до скарбу, у скарбі сім кухлів знайде; у кожному стільки золота, скільки на Ангельчине ім'я записано: тоді нехай поквапиться, бо як півні сім разів відспівають, замкнеться скарб на сім колодок і на стільки тисячоліть, скільки Лічигріш крапель вихляв».

Того лише не розумів Лічигріш, хоча і сам вже від довшого часу грошей не провітрював, – чому Ангельчині торби стільки віків і літ мали гнити в землі. Але таки взявся чимдуж воза закладати, запрягати, ладувати.

– О! Та ви як